|
|
(Повний текст:
http://forbes.ua/ua/business/1374483-sergij-kvit-ukrayinska-it-galuz-povinna-vitisniti-metalurgiyu - укр.
http://forbes.ua/business/1374483-sergej-kvit-ukrainskaya-it-otrasl-dolzhna-vytesnit-metallurgiyu - рус.)
Катерина Шумило, Маргарита Ормоцадзе. Forbes Україна, 8 Липня 2014
[...] Про питання фінансування української науки [...] в інтерв'ю Forbes розповів міністр освіти і науки Сергій Квіт.
– Розкажіть, доступ до яких джерел фінансування нині є в наших науковців?
– Насамперед це державний бюджет. В Україні існує 30 розпорядників коштів в обличчі різних міністерств і відомств, які опікуються 56-ма програмами. Бюджет дуже маленький, цього року він становить 0,27% ВВП – найменший за історію України. Також є різноманітні міжнародні гранти, співпраця з національною індустрією. Проте всіх цих коштів катастрофічно не вистачає. Додамо ще фактичне зменшення фінансування через інфляційні процеси.
– Чи мають, на вашу думку, науковці доступ до повноцінного міжнародного фінансування? Наприклад, індивідуально вони можуть звернутися до Fulbright тощо. А якщо науковцям потрібне фінансування на рівні проектів? Куди ви рекомендуєте звертатися?
– Насправді грантові програми для вищої школи та для проведення наукових досліджень тісно пов’язані між собою. Вони створюють інфраструктуру й уможливлюють самі дослідження. Із європейських фундацій треба згадати Horizon 2020 (спадкоємець Сьомої рамкової програми) та Erasmus+ (попередники – Tempus, Erasmus Mundus). Важливі європейські та американські організації – CRDF, CNRS, CERN, NATO. Окремо серед німецьких я б згадав службу академічних обмінів (DAAD), товариства ім. Ляйбніца (WGL) та ім. Макса Планка (MPG). Підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом наближає нас до більших європейських ресурсів. Переважно для участі у великих дослідницьких та університетських проектах потрібно створювати міжнародні консорціуми. Тобто подаються не дослідники, а об’єднання організацій. Це потребує специфічного досвіду, міжнародних зв’язків і відповідної академічної репутації.
Для участі в багатьох міжнародних проектах Україна має платити свої внески. Сьогодні часто це не під силу для вітчизняного бюджету. Наприклад, унаслідок переговорів, проведених Міністерством освіти і науки, наші європейські партнери погодилися, що Україна може платити впродовж шести років за вступ до Horizon 2020 лише 5% від суми внеску. Це становить близько 75 млн гривень за теперішнього курсу. [...]
– Тобто наукові дослідження в Україні потребують значного збільшення фінансування. Про який мінімум для бюджету 2015 року може йти мова?
– Окрім згаданого мною внеску для Horizon 2020, потрібно поновлювати програму «Наука в університетах» або оголошувати спеціальний конкурс через Державний фонд фундаментальних досліджень. Нині його бюджет становить 13 млн гривень, що просто несерйозно. Робочий мінімум за теперішніх важких воєнних умов – 50 млн гривень на рік. Потрібно ще передбачити 10 млн гривень для виконання міжнародних зобов’язань перед відомими вже CRDF, CNRS, CERN і NATO. Ще 5 млн – для централізованого придбання через мережу УРАН доступу до міжнародної наукової періодики і баз даних. Окрема і, можливо, першочергова справа – десятки мільйонів гривень на нові оборонні технології. Цього року ми шукаємо додаткові 1,5 млн на Антарктичну експедицію, щоб поповнити втрати на курсі долара (бюджет цього надзвичайно вадливого національного проекту розраховується в американській валюті); 0,5 млн – для покриття нашої частини співфінансування із CRDF; хоча б 1,5 млн гривень – на придбання літератури.
– У нас є законодавство про венчури та ринок венчурних інвестицій у десятки мільярдів гривень. Проте ці кошти здебільшого не йдуть на фінансування науки. Що міністерство планує робити, щоб змінити цю ситуацію?
– Ринку венчурних інвестицій у нас немає. Венчурних фондів – десятки. Але навіть за присутності українських засновників вони реєструються за межами України, у тих країнах, де менші податки і краще захищена інтелектуальна власність. Якщо в Україні з’являється команда з перспективними напрямками досліджень, дуже швидко інтелектуальний продукт реєструють десь у Швейцарії, Голандії чи на Кіпрі, сам прилад (умовно) виробляють через дешевизну в Китаї, а команда фізично може з’явитися у Сполучених Штатах Америки. Іноземні компанії хочуть не просто фінансувати якісь наукові дослідження в Україні. Вони прагнуть одержати повні права на інтелектуальну власність, що дискримінує вітчизняних науковців. Для нас важливо заохотити і глобальний бізнес, і своїх винахідників, виробляти кінцевий продукт в Україні, щоб саме тут одержували прибуток і платили податки.
Можливо, насамперед це стосується галузі інформаційних технологій. Несподівано для всіх, передусім для української держави, Україна опинилася серед світових лідерів за кількістю і якістю ІТ-фахівців. За даними дослідження Exploring Ukraine IT Outsourcing Industry-2012, наша країна на початок минулого року посіла четверте місце у світі. Проблема в тому, що українці переважно працюють на аутсорсинг, виробляючи лише частини фінального продукту, одержуючи заробітну плату безпосередньо від глобальних компаній, для яких вони працюють. [...] Парадоксально, але бурхливий розвиток ІТ-галузі в Україні відбувся поза увагою держави.
Потенційно наша ІТ-галузь у структурі формування державного бюджету повинна витісняти чорну металургію. Продуктивність праці у високотехнологічному секторі економіки, зокрема в ІТ-індустрії, удесятеро вища, ніж у сировинних і низькотехнологічних галузях. Але сьогодні понад 95% економіки України перебуває «в минулому» – це 3-й та 4-й технологічні уклади – чорна металургія, нафтохімія тощо, а на сучасні 5-й та 6-й технологічні уклади, куди, зокрема, входять інформаційні, біо- та нанотехнології, припадає менш як 5% економіки. У світі відбувається боротьба за інтелект, якщо хочете – за мізки.
Україна володіє величезним інтелектуальним потенціалом, але поки що, на жаль, не хоче і не вміє ним користуватися. [...]
